Портрет — Вікіпедія

Портре́т або Портретний жанр (фр. portrait) — мальоване, скульптурне або фотографічне зображення людини або групи людей, а також відповідний жанр образотворчого мистецтва.^[1] Багато портретів створено і в гравюрі.

Портрет Стародавнього Єгипту[ред. | ред. код]

В сучасному термінологічному розумінні портрет виник в Стародавньому Єгипті. Перші портрети зображають фараонів і пов’язані з культом мертвих, що існував в державі. Портрет виникає на фігурках двійника померлого. Чим більш схожим був двійник, тим більше він вважався втіленням небіжчика. Але обожнення фараона запровадило появу портретних скульптур великого розміру ще за життя особи.

Фараона подавали на троні, а його фігура зберігала силует прямокутного каменю, з якого виробляли скульптуру. Рухи в скульптурі ще не вміли відтворювати (див. фараон Хафра на троні ). Спостереження за релігійними церемоніями запровадило новий тип портрету. Фараон постає на повний зріст, а з боків його підтримують жіночі богині. Жінки мов близнюки, подібні одна до одної, тут годі й шукати індивідуальне. Лише за коронами на головах можна розпізнати, хто є хто. А обличчя фараона вже намагаються зробити індивідуальним ( див.фараон Менкаура та богині Нома і Хатор ). Відтворюють і деяких важливих вельмож ( статуя вельможі Ранофера ). Поряд з каменем використовують і дерево для створення невеличких фігур ( царевич Каапер ) або портретів будівничіх пірамід ( дерев’яний рельєф з портретом будівничого Хесира ). Інженерні й математичні знання, писемність взагалі обожнювались, а їх носії швидко стали кастою жерців. В Єгипті виникає дивний різновид портрету — портрет писаря ( писар Каї, писар Хапі ). Поступово портрет переносять на дерев’яну труну, що слугувала для збереження мумій ( портрет жінки Тую на дерев’яному саркофазі). Натрунні портрети розфарбовували і додавали написи з ім’ям особи і титулами. Втрата імені дорівнювала неможливості небіжчика потрапити в єгипетський рай. Цим користалися вороги небіжчиків і вдирались у поховальні комори заради псування мумій і винищення імен померлого. З’явився і портрет-рельєф. Виготовляти його було легше і швидше. Рельєфні портрети ( і рельєфи взагалі )широко використовувалися в мистецтві Стародавнього Єгипту.

Скульптори Єгипту робили і гігантські зображення фараонів, бо його особа обожнювалася. Зразками гігантських портретів фараона слугують величезні статуї Рамзеса Другого в храмі Абу-Сімбел(13 століття до н.е.).

Невідомий (фаюмський портрет), 2 ст. н.е. Каїрський єгипетський музей

Технологія енкавстики віднайдена в Стародавній Греції ще в 5 столітті до н.е. Збережено свідоцтво давньоримського письменника Плінія Старшого про працю в Римі, жінки-художниці з Греції на імя Яйя з Кізіка (Iaia of Cyzicus), котра створювала портрети в техніці енкавстики. Був серед її творів і автопортрет.

Для створення так званих фаюмських портретів використовували тонкі дощечки з деревини своєї місцевості (платан, смоква, тис) або закордонних (сосна, ялина, ліванський кедр, кипарис, дуб). Використовували фарби різної густоти (від загуслих до рідких). Мазки на обличчях шліфували, але залишали світлові бліки (пробіли). Волосся виписували рідкими фарбами і не затирали мазків. Це справляло враження достовірних зачісок, відомих і на скульптурах того часу. Відповіді моди надали можливість датувати знайдені фаюмські портрети. Вінки були звичайним атрибутом грецьких поховань. Тому на головах фаюмських портретів вінки, серед котрих і золоті. Для них використовували сусальне золото (дуже тонкі пластівці золота). Іноді золотом викладали і тло портретів, що робило їх розкішними і схожими на тло ікон.

Пізніше використовували так звану воскову темперу (фарби з воском і домішками яєчного жовтка). Поверхня цих портретів тьмяна і не така блискуча, як на портретах суто енкавстичних.

Написи на трунах грецькі, як і імена померлих ( Titus, Artemidoris, Demetrius та ін). Місцевих мешканців-єгиптян новоприбулі греки витісняли у стан ремісників, торгівців, слуг і рабів. Їх поховання не були розкішними і не мали портретів.

Серед фаюмських портретів — подані люди різного віку (від дітей до старих). Але майстерність виконання портретів, розкриття характерів зробили їх уславленим надбанням світового мистецтва. До нашого часу дійшло обмаль античних фресок та стінописів. Частково цей дефіцит заповнюють енкавстичні портрети Фаюма та інших оаз Єгипту. Вони були знайдені не тільки в Фаюмі, а й в некрополях Філадельфії (Ер-Рубайят і Керке), Мемфіса (Саккара), Антинополі, Арсиної (Хавара), Мрина-аль-Аламейна та в ін. Але за місцем перших знахідок всі їх називають Фаюмськими. За припущеннями технікою енкавстики користувались не тільки в містах нижнього Єгипту, а й в інших давньогрецьких містах. Але лише посушливий клімат Єгипту сприяв збереженню натрунних портретів в некрополях на століття. На початок 21 ст. знайдено близьо 750 фаюмських портретів різної художньої вартості від ремісничих виробів до справжніх шедеврів.

Мармуровий портрет Стародавнього Риму[ред. | ред. код]

Імператор Август з Ватиканського музею

Особливу роль в мистецтві Римської імперії відігравав портрет. Мармурові портрети Давнього Риму йдуть від традиції шанування предків і померлих. Робили маски померлого з воску. Самі маски зберігали в особливих шафах в атріумі. До воску додавали фарби, і вони зображали не стільки відбиток обличчя покійного, скільки його живий образ. Майстерність виготовлювачів масок з часом зростала.

Маски відігравали певну роль у ритуалі похорону. Їх одягали живі актори відповідного зросту і статури, як у покійного. Актори сідали навколо покійника у крісла, а син або родич говорили поховальну промову, уславлюючи переваги та діяльність небіжчика. Після похорону маски складали у шафу родини.

Державні злочинці та особи, позбавлені римського громадянства, втрачали право як на пам’ять нащадків, так і на посмертну маску. Їх ніби викреслювали з історії. А родина не замовляла маску і примусово виключала лиходія з родоводу. Так було, наприклад, з убивцею імператора — Брутом.

Про зміни ставлення до портретів згадано в творі Плінія (1 століття н.е.): «Інакше було у наших предків. В їхніх атріях були виставлені не твори іноземців, не бронза і мармур, а маски з воску, щоби слугувати у похованні людини, що належала до роду.» Отже, з часом відбулись зміни. Віск замінили на мідь, бронзу, мармур. А до виготовлення портретів долучили й іноземних майстрів. Почали вшановувати й жінок, особливо з магнатських родин. Особливу роль відіграв і культ імператорів, що прийшов на зміну Риму доби республіки. Погруддя та статуї імператорів Риму робили за життя першої особи в державі, а їх копії розвозили по римським провінціям. Тому їх знаходять не тільки в Італії,а й у колишніх римських провінціях на Балканах, у Франції, північній Африці тощо. Ці погруддя стали предметом колекціонування вже в добу Відродження. Їх можна побачити в багатьох музеях світу.

Давньоримський портрет орієнтувався на реальну особу. Тому зберігав натуралістичний характер і не робив ідеалізації. На обличчях римлян вражають глибокі зморшки, подвійні підборіддя, стара шкіра, зайва маса тіла (погруддя імператора Вітеллія та ін.)

Почали карбувати і монети з портретами римських імператорів.

Портрет Середньовіччя в Європі[ред. | ред. код]

Портрет доби Середньовіччя пройшов декілька етапів становлення. Головним була відмова від багатьох рис, притаманних портретам античності, Давнього Риму тощо. Портрет, як різновид мистецтва, пережив кризу і набув нових рис: площинності, схематизму, відповідності християнським чеснотам. Замовниками портретів виключно стають можновладці. У ранньому Середньовіччі змінилися й матеріали, що слугували для портретів. Виготовлення фресок було значно дешевше, ніж вироби з бронзи, мозаїки чи мармуру. Поширення фресок в християнських храмах почало слугувати і для увічнення королів чи володарів земель. Тому в деяких місцинах зберіглися лише портрети на фресках ( Софія Київська, церкви Болгарії, Сербії та ін.) В цих портретах підкреслені християнські чесноти володаря, попри розкішні шати портретованого, а в руку вкладено хрест. З’явився і портрет володаря з макетом храму в образі донатора.

В столиці Візантії з’явилися портрети імператорів та їх дружин у мозаїках. Але надзвичайна ціна матеріалу не сприяла поширенню портретів в мозаїці.

Продовжували карбувати портрети володарів і на монетах. Порівняння ранньосередньовічних монет з монетами античності вказує на великі втрати. Обличчя постає як спрощена графічна схема. Такий портрет без відповідного напису дуже важко пов’язати з конкретною особою. Лише дорогий матеріал — вказівка на порфірородну особу з столиці.

• 

  Мозаїка, імператор Олексій I Комнин, Софійський собор, Костянтинополь, 11 ст.

Портрети пізнього Середньовіччя[ред. | ред. код]

Готичний скульптор. «Ута фон Баллєнштед». Наумбургський собор, бл. 1250—1260

Велике поширення в Середньовіччі мали зображення святих. Але числені образи святих не можуть вважатися суто портретами, незважаючи на притаманну їм деяку портретність. Святих малювали за канонами і розпізнавали за написами та відповідними атрибутами. У випадках, коли написи не збереглися, важко, а іноді зовсім неможливо встановити, хто саме на фресці чи мініатюрі. Так, не збереглося портретів перших римських пап. Їх образи відтворювали за канонами. Римського папу Климента, якого вшановують і православні, подавали в стилістиці православних канонів і вважали одним з покровителів слов’ян. Але це зовсім не портрет Климента.

Пізнє Середньовіччя повернулося до портрету в скульптурі. Доба готики у Франції та Німеччині подарувала мистецтву справжні шедеври в портретах. У Франції собори будувалися століттями, і майстри мали змогу працювати на одному місці довгі роки.

Робленням портретів в готичних соборах Німеччини займалися особливі мандрівні бригади скульпторів. Дослідники виявили твори одної такої бригади в соборах Майнца, Наумбурга, Мейсена. Особливо вдалими стали портретні скульптури фундаторів Наумбурзького собору — маркграфів Екехарда і Германа з родини Веттінів та їх дружин — Ути фон Баллєнштед та Реглінди.

Доколумбовий портрет Америки[ред. | ред. код]

Розвиток археології в 20 столітті дозволив зробити відкриття в Латинській Америці: в доколумбову добу тут існував портрет, самостійний, не пов’язаний з європейською традицією. Звичайно, це не портрети олійними фарбами, а портрети в кераміці. Різноманітні горщики індіанців мочика (сучасне Перу), наче панафінейські амфори, всмоктали риси місцевої культури, яка поки що мало відома науковцям. Дивно, що горщики зберегли зовнішні риси людей того часу. Характерні подробиці дають змогу розпізнати представників еліти, вояків, навіть ремісників. Вибір кераміки як матеріалу для портретів цілком виправданий її розповсюдженням та широким використанням і для посуду, і для створення анімалістичних фігірок, і навіть домовин для померлих.

Середньовічний портрет в Китаї[ред. | ред. код]

Цинь Ши Хуан, засновник династії Цинь и 1-й імператор об’єднаного Китаю

Фахівці вважають, що портрети в Китаї робили ще в 1-му тисячолітті до н.е. Але найдавніші зі збережених портретів відносяться до 1.000 року н.е. ( тобто 11 століття ). Портретний живопис Китаю пов’язують з культом предків. В період Хань ( початок нашої ери у європейців ) виник звичай вивішувати портрети військових та світських високопосадовців в залах імператорського палацу. Значне підживлення мав китайський портрет і від поширення ворожіння за рисами обличчя (фізіогноміка). Тим не менше портрет Китаю оминув канонічність, застиглість.

Портретисти в Китаї теж обслуговували імператорський двір, тому портретів імператорів збереглося найбільше. Матеріалами для портретів слугували шовк і папір, фарби — водорозчинні. Поступово замовниками портретів стають інші верстви населення ( бюрократія, буддійські ченці).

Російський археолог П. К. Козлов вивчав руїни покинутого середньовічного міста Китаю І-Цзинь (відомішого за монгольською назвою Хара-Хото). Найважливіші для науки знахідки були зроблені в надгробковій башті-субургані. Там знайшли замуровані і збережені сотні сувоїв — серед них китайські та тибетські ікони і портрети на папері. Один паперовий сувій з портретом невідомого посадовця датують 12 століттям. На сірому порожньому тлі — чоловіча постать в чорному одязі в повний зріст. Похмуру гаму фарб різноманітять червоний пояс та білі черевики. Літня людина дивиться втомленим, підсліпуватим поглядом. Жодних компліментів, ідеалізації — нічого, крім суворої правди. Але художні якості портрета — надзвичайні і не ідуть ні в яке порівняння з портретами Західної Європи тієї ж доби (зберігається в Ермітажі, Петербург).

• 

  Імператор Сюань-цзун

• 

  Художник з Китаю, портрет буддійського ченця, 1238, Кіото, Японія

Італійський портрет зламу 15—16 ст.[ред. | ред. код]

В Венеції склалася особлива форма влади, що не успадковувалась, а була виборчою — дож. На посаду обирали освічених представників заможних родин. Претенденти на посаду мали за плечима університет або великий військовий досвід. Склалася традиція портретування дожів, завдяки якій збереглося багато портретів дожів різних століть. До портретування дожів залучали найкращих художників Венеції.

• Джентіле Белліні. «Дож Джованні Моченіго»

• 

  Бастьяні. «Дож Франческо Фоскарі»

Портрет доби Високого Відродження в Італії[ред. | ред. код]

Цих портретів небагато, бо були створені за дуже короткий термін, а майстрів можна перелічити на пальцях двох рук. Портретів принципово не писав лише Мікеланджело. Великими портретистами доби були Леонардо да Вінчі, Рафаель, в Венеції — Джорджоне, Лоренцо Лотто, Тіціан, Тінторетто.

Незначну кількість цих портретів з лишком компенсують їх надзвичайні мистецькі якості і постійний вплив на митців різних країн. У Леонардо налічують всього вісім портретів ( з новознайденою жінкою на пергаменті у профіль ), але серед них є всесвітньо відома Мона Ліза Джоконда.

Кількість саме портретів Рафаеля більша, і це справжні перли ( Біндо Альтовіті, Форнаріна або Донна Велата, папа римський Юлій ІІ, Бальтазар Кастільйоне тощо ). Але безліч портретів Рафаеля залишилась на фресках у Ватикані, в релігійних та історичних композиціях, де знайшли своє місце військові, прелати, гвардійці-швейцарці, кардинали.

Джорджоне наче змагався з Леонардо в надвисокому рівні портретів і їх незначній кількості ( поет Броккардо, Лаура, Венеціанець в Берлінській збірці, лицар із зброєносцем, невідомий панич зі слугою, автопортрет).

Особливу групу складають портрети майстрів менш обдарованих, які працювали поряд з геніями — Лоренцо Лотто ( два портрети літньої людини), Манчіні (портрет невідомого в Ермітажі), ранній автопортрет Тінторетто в США та ін. Говорити про портрети Тіціана може лише геніальний письменник (Рануччо Фарнезе, дочка Лавінія, Іпполіто Римінальді, портрети дожів, автопортрети самого майстра). Продовжують карбувати портрети королів на монетах і медалях, але вони поступаються за якістю портретам олійними фарбами.

Лоренцо Лотто. Портрет колекціонера Андреа Одоні[ред. | ред. код]

Андреа Одоні, 1527, Хемптон Корт,королівська збірка,Британія.

Колекціонери не сьогодні з’явились і не сьогодні щезнуть. Кажуть, що колекціонування робить цікавим навіть нецікаве життя. На колекціонерів впливають і моди, і політичні події, і власні пристрасті. Предметами колекціонування стають як дуже коштовні речі ( палаци, діаманти, малюнки Пікассо ), так і речі дешеві й звичайні ( зразки цегли, обгортки цукерок, цвяхи, пляшки тощо.)

Доба Відродження в Італії породила колекціонерів античних речей. Збирали твори античних філософів і письменників, розшукували, купували і крали їх. Папа римський Григорій XV наказав силою захопити гейдельберзьку бібліотеку курфюрстів Пфальцських, бо там були рукописи, яких не мав і Ватикан. А коли скінчилися дерев’яні ящики, посланець папи зламав церковні лави, і з того дерева зробили потрібну упаковку. При неможливості придбати, рукописи копіювали.

З часом коло колекціонерів розширилося, і почали збирати античні монети й медалі. Дійшла черга і до уламків античних скульптур. Цілих зразків було мало. Вони увійшли у збірки вельмож, кардиналів і папи римського. Колекціонерам меншого рангу дістались уламки. Серед них був і Андреа Одоні, чий портрет намалював Лоренцо Лотто. Це людина могутніх пристрастей. Здається, що в своїх бурхливих діях він не знав меж, як і згаданий папа римський Григорій XV.

Розширилося і коло замовників портретів. У добу Відродження з’явились портрети, пов’язані з фахом особи — «Портрет скульптора » у Андреа дель Сарто, «Портрет кравця» у Мороні. Свій фах мали і замовники портретів Лоренцо Лотто — « Портрет архітектора ».

Портрети Рафаеля Санті[ред. | ред. код]

Рафаель намалював небагато портретів. Здається, він брався за їх створення не дуже охоче. Майже всі вони поясні. Як правило, модель зручно розмістилася в кріслі ( Анджело Доні, дружина донна Маддалена, Донна Велата, кардинали ). Рано позбавлений батьківської любові й опіки, Рафаель штучно уникав драматичних сцен, людських трагедій, невдоволення страшною дійсністю зламу 15—16 століть. Про його ранній автопортрет годі щось розповісти ( молодий і цнотливий ), настільки все приховане. Все. Але в цю бездоганність не віриш, бо вона маска.

Ніхто на його портретах не здатен на активні рухи. Певна скутість, малорухомість взагалі характерна для всіх його портретів. Винятком став автопортрет з вчителем фехтування ( Лувр, Париж ), але і тут прихованість — перш за все.

Інколи сама модель давала підстави розкрити душу більше, на грані недозволенного. Так виник портрет Біндо Альтовіті ( Вашінгтон, США ). Модно одягнений, довговолосий молодик дивиться тривожно і допитливо. Навіть заможна родина і великі гроші не позбавили його тривог, невдоволення дійсністю, розчарування у багатому, але небезпечному оточенні Риму, де нікому не можна довіряти.

Маску люб’язності, штучної гармонії з оточенням помічають і на обличчі Бальтазара Кастільйоне, який багато знає, але про все мовчить. Донна Велата (сеньйора під покривалом) намальована в момент короткотривалого успіху. Звідси модна сукня, дорогі прикраси на простій дочці кухаря. Її рання самотність та постриг в черниці ще попереду і ще не відбилися на вродливому обличчі. Черницю Донну Велату не намалював ніхто, до неї швидко втратили інтерес після смерті художника.

Художник Ф.Клуе. Олівцевий портрет королеви Катерини Медичі (Catherine de’ Medici, by François Clouet).

Портрети на Півночі Європи довго тримались невеликого розміру. Також вони довго носили приватний, інтимний характер. Їх зберігали в приватних кімнатах, і вони слугували як нинішні фотокартки. В Нідерландах портрет відокремився від зображень донаторів біля мадонн чи Голгоф з розп’ятим Христом.

Серед них були справжні шедеври в творах Бельгамба, Мемлінга, Рогіра ван дер Вейдена ( портрет дружини, Берлін ), Мабюза, Яна ван Скореля. Взагалі майстри Нідерландів 16 століття суперничали з портретистами найрозвиненішої країни світу в мистецтві — Італії, а в правдивості відображення моделей перевищували й італійців.

У Франції 16 століття потреба в портретах була такою великою, що виникає особлива його форма — портрет олівцем на папері. Такі портрети робили як видатні майстри ( Жан Фуке, Франсуа Клуе), так і безліч аматорів. З’явилися великі приватні збірки олівцевих портретів, що слугували документами доби (збірка графа Кобенцля та ін.)

В Англії поряд з невеликим портретом був лише один виняток — великий за розмірами портрет королівської особи та його дружини (Генріх VIII, королева Єлизавета I ), іноді портрети перших осіб після короля чи дипломатів ( Гольбейн, дипломати Жан де Дентевіль та Жорж де Сельв, Лондон ). Розквіт великого репрезентативного портрета прийде в добу бароко і його створять митці з Фландрії ( Рубенс, Ван Дейк, Неллер Годфрі , Пітер Лєлі).

• 

  Англія. Ніколас Хіллард. Портрет невідомого

• 

  Нідерланди.«Агата ван Схонсховен» Яна ван Скореля.

• 

  Франція. Худ.Франсуа Клуе. «Генріх III в молоді роки» (майбутній король Франції)

Портрет доби Відродження в гравюрі[ред. | ред. код]

Гравюра доби Відродження надала можливість швидко відтворити зовнішність людини і швидко розповсюдити портрет. В Німеччині початку 16 століття набули сили антикатолицькі настрої. Саме тут гравюра-портрет здобула велику популярність.

Місто Віттенберг ненадовго стало ідеологічним центром Німеччини. Саме тут діяв реформатор Мартін Лютер, що зумів потрясти свідомісоситс

сть німців і започаткував лютеранство ( німецький варіант протестантизму ). 1523 року художник Лукас Кранах Старший став володарем друкарні в Віттенберзі, де почав друкувати листівки та книги проповідника Лютера. Зробив Кранах і декілька портретів Лютера як олійними фарбами, так і в гравюрі. Завдяки гравюрам-портретам Кранаха обличчя Лютера знала більшість німців. Особливо виділяють портрет 1521 року, де подано профіль Лютера.

Портрети-гравюри було зроблено і з головних прибічників Лютера (наприклад, Філіпа Меланхтона, поета Ганса Сакса, гравюра Г.Брозамера 1545 р.).

Робили портретні гравюри і в інших країнах ( Італія, Швейцарія, Нідерланди ), хоча вони мали менше розповсюдження, ніж у Німеччині ( портрет Андреа Доріа, адмірала; портрет Крістіана II Данського Яна Мабюзе 1523 р. ).

• Портрет Андреа Доріа,адмірала

• Лукас Кранах, портрет Йоганна фон Заксена

Портрет доби маньєризму[ред. | ред. код]

А. Мор, портрет Філіпа II

Маньєризм виник в Італії наприкінці 1520 — на початку 1530-х рр. Центрами стилю були папський Рим, Флоренція і Мантуя. Його виникнення пов’язують зі складнощами в політиці й економіці Італії, недовірою до настанов та ідеалів Відродження при збереженому поклонінні недавнім авторитетам та їх манері в творах. В картинах з’являється натовп, алегоричні фігури, складна побудова композиції, ядучі фарби. Нагнітається спіритуалізація образів, деформуються тіла персонажів. Майстри захоплюються ефектами складних побудов, штучного освітлення, надмірним використанням ефектів.

Розчарованість в людині взагалі вплинула і на портрет. Майстри звертають перебільшену увагу на зовнішнє в портретованому, на його посаду чи місце в суспільстві, впадають в крайнощі. Одні малюють умовний одяг, інші виписують кожну зморшку, перлинку, подаючи дрібниці наче найважливіше в людині.

Володаря подають надміру величним, гордовитим, незрозумілим і віддаленим від людей ( Бронзіно, портрети герцога Козімо 1-го Медічі) . Його дружина постає закутою в дорогі шати, з негнучкою спиною і бронею на застиглому, холодному обличчі ( портрет Елеонори Толедської з сином). Могутнім богом постає король Іспанії в Антоніса Мора (портрет Філіпа ІІ ). На портретах Себастьяно дель Пьомбо персона ніби продовжує спілкуватися з кимось за краєм полотна ( адмірал Андреа Доріа, дипломат Франческо Альбіцці ), але залишається самотньою, покинутою в своїй надмірній величі. Розчарованим і пригніченим постає і папа римський Климент VII, наче не здатний на активні дії ( Неаполь, Каподімонте ). Своєю невдалою політикою папа довів Рим до розорення і пограбування 1527 року. Тому видатні майстри Риму змушені були емігрувати в різні куточки Італії, а поруйноване місто Рим треба було відбудовувати наново. Навіть виникнення маньєризму як течії в мистецтві пов’язують саме з цією трагічною подією.

Деформації на полотні привели до появи зображень, де людське обличчя щезає, а його складають, мов у мозаїках, з квітів або тварин, овочів, фруктів, речей, птахів, навіть книг. Зразки подав великий Арчімбольдо — алегорії стихій, серія «Пори року»; портрет імператора Рудольфа ІІ. Манеру підхопили менш талановиті ( «Єва з яблуком », «Осінь» аноніма, пінакотека в Брешії), яких презирливо обізвали арчімбольдесками. Впливи чудернацьких образів Арчімбольдо відчутні і в творах фламандця Йооса де Момпера (1564—1635), серія «Пори року».

Деформації вразили і багатьох граверів. Ніколо Реллі надрукував гравюрні портрети людей, які нібито були прибульцями з неба. Їх обличчя складені з металевих речей або дерев’яних стружок ( Москва ).

Деформації і дивацькі манери сподобались настільки, що стали надбанням культури різних країн ( Йоос де Момпер, Фландрія, серія «Пори року» ). Особливо велику роль відіграв маньєризм у Франції 16 століття ( Школа Фонтенбло ). А чудернацькі портрети гравіювали ще у 1695 році, коли давно померли і Арчімбольдо, і Ніколо Реллі ( француз Ніколя де Лармессин, «Годинникар у шатах з годинників», гравер-анонім початку 18 ст. «L’habit d’horlogere» (дама в сукні-годиннику).

Портрети і картини майстрів маньєризму в 20 столітті стануть одним з витоків сюрреалізму.

• 

  Танціо да Варалло. «Невідомий з мечем», бл. 1615, приватна збірка

• 

Портрет, що це таке портрет

ПОРТРЕТ м. Портретик, портретец, портретішка. франц. изображенье людини, особи його рисами, живописом; подібний, вигляд, образ, Поліча, лик. Портрет грудної, поясний, в зростання. Портрет мініатюрний, масляний, гравірування, фотографічний та ін. || Опис моралі, побуту та зовнішності людини, схоже з ним. В «Лихо з розуму», кажуть, все портрети, списані з осіб. Син справжній, сущий портрет батька. дуже схожий з ним. Цирульню вивіски писати йому (живописцю), а не портрети.Портретіст, портретчиком, портретчіца, портретнийжівопісец.

Що таке портрет. портрет це, значення слова портрет. походження (етимологія) портрет. синоніми до портрет. парадигма (форми слова) портрет в інших словниках

► портрет — Словник іншомовних слів

що таке портрет

1. Зображення якогось людини на картині або фотографії. П. невідомого. П. роботи Рєпіна.

2.перен. Опис зовнішності персонажа в літературному творі. П. Онєгіна. Портретний — відноситься до портрету, портретів.

► портрет — Т.Ф. Єфремова Новий словник української мови. Толково- словотвірний

що таке портрет

а) Мальовниче, фотографічне або інше зображення якогось л. людини.

б) перен. розм. Повний подобу кого-л.

2) Опис зовнішності персонажа в літературному творі.

3) перен. розм. Характерні риси когось л.

► портрет — Сучасний тлумачний словник изд. «Велика Радянська Енциклопедія»

що таке портрет

(Франц. Portrait), зображення або опис людини або групи людей; в образотворчому мистецтві один з жанрів (і окремий твір), в якому відтворюється вигляд будь-якої людської індивідуальності. Разом з зовнішньою схожістю портрет відображає духовний світ зображуваного людини (моделі), створює типовий образ представника народу, класу, епохи. Див. Також Автопортрет.

► портрет — С.І. Ожегов, Н.Ю. Шведова Тлумачний словник української мови

що таке портрет

1. Зображення людини на картині, фотографії, в скульптурі. Поясний п. Скульптурний п. Груповий п. (Кількох осіб). Словесний п. (В криміналістиці: опис зовнішності людини за певним методом). Син п. Батька (перен. Дуже схожий; розм.).

2. перен. Художнє зображення, образ літературного героя. літературні

ний. -а, -е (до 1 знач.). Портретний живопис.

► синоніми до портрет — Словник українських синонімів

синоніми до портрет

картка, волосся в волосся, ні дати ні взяти, крапля в краплю, вилитий, двійник, що нагадує, образ, схожий, фронтиспис, близнюк, копія, оригінал, живий портрет, парсуна, портретик

► портрет — Д.Н. Ушаков Великий тлумачний словник сучасної української мови

що таке портрет

ПОРТРЕТ, портрета, · чоловік. (· Франц. Portrait).

1. Картина, малюнок або фотографія із зображенням обличчя, фігури якого-небудь людини. «Розлучилися ми, але твій портрет я на грудях своєї зберігаю.» Лермонтов. Поясний портрет. Портрети роботи художника Сєрова. Портрет олійними фарбами.

| перен. Повний подобу кого-небудь (· розм.). Він портрет свого батька.

2. перен. Зображення, характеристика. «Намарал я свій портрет, як Байрон, гордості поет.» Пушкін.

3. Опис зовнішності персонажа в літературному творі (літ.). Мистецтво портрета у Гоголя.

► етимологія портрет — Етимологічний словник української мови. Фасмер Макс

етимологія портрет

старий. також патрет, Уст. морск. 1724 г. (Смирнов 233). Через нов.-в.-н. Porträt (часто близько 1700 р .; див. Шульц-Баслер 2, 604) з франц. portrait; см. У граф. II, 110.

► портрет — Малий академічний словник української мови

що таке портрет

Твір образотворчого мистецтва, що містить зображення якогось л. певної людини або групи якихось л. визначених людей (в живописі, скульптурі, графіці чи фотографії).

Портрет відомого людини. Портрет маслом. Груповий портрет. Скульптурний портрет.

Я не відривав очей від Леніна, і у мене з’явилося переконання, що я написав би його портрет по пам’яті, коли б я був художником … Федін, Горький серед нас.

Марія Павлівна Дружиніна на портреті зображена в білій мереживній очіпку, в чорній шовковій сукні. Шкловський, Повість про художника Федотова.

Про те, хто дуже схожий на кого-л.

Коли старший, Петро, ​​«батьківський портрет, крапля в краплю», як говорила мати, першим покинув будинок, Варвара Сергіївна проводжала його з хвилюванням і сльозами. Караваєва, Вогні.

Опис зовнішності персонажа в літературному творі.

І рухи, голос, легкий стан, Все в Ользі … але будь-який роман Візьміть і знайдете вірно Її портрет. Пушкін, Євгеній Онєгін.

Ось портрет Инсарова: «Це був молодий чоловік років двадцяти

п’яти, худорлявий і жилавий, з запалими грудьми, з вузлуватими руками ». Писарєв, Жіночі типи.

Загальна характеристика, характерні риси кого-, чого-л.

Але колись потрібно вам, Новомосковсктель, Героїв показати портрет: Монго — гульвіса і корнет, Актрис підступних обожнювач. Лермонтов, Монго.

Знову один, знову суворий. Лежить — і нічого не пише. Додай: хандрить і ледве дихає — і буде мій портрет готовий. Н. Некрасов, Поет і громадянин.

► портрет — Збірний словник іншомовних слів української мови

що таке портрет

(Фр. Від portraire — списати чиєсь зображення). Мальовниче зображення особи в поясному вигляді або ж на повний зріст.

(Джерело: «Словник іншомовних слів, які увійшли до складу української мови». Чудінов А.Н. 1910)

франц. portrait, древн.-франц. portraict, пройшовши. причастя від portraire, знімати зображення. Мальовниче зображення будь-якої особи.

(Джерело: «Пояснення 25000 іноземних слів, що увійшли до вживання в українську мову, свічників, їх коренів». Міхельсон А.Д. 1865)

художнє зображення особи, написане фарбами або олівцем; фотографічні. портрет, просто знімок великого розміру.

(Джерело: «Повний словник іншомовних слів, які увійшли у вжиток в українській мові». Попов М. 1907)

► синоніми до портрет — Словник українських синонімів 3

синоніми до портрет

Схожі статті

Портрет. Історія виникнення жанру. Образ у портреті

Образотворче мистецтво
Вчитель: Долгова Ольга Володимирівна

Дата…./

Місце проведення бклас

Тема

Портрет. Історія виникнення жанру. Образ у портреті

Мета: ознайомйти_учнів з історією виникнення жанру портрета, його видами, продовжити знайомство з творами художників-портретистів та типами портретів;навчити зображати уявний портрет, передавати його характер, внутрішній стан душі;формувати вміння та навички здійснення аналізу творів мистецтва;розвивати_спостережливість, уважність, творче мислення, уяву;виховувати_в учнів естетичне сприйняття навколишнього світу, зацікавленість до творів образотворчого мистецтва, почуття краси та гармонії.

Обладнання:

для вчителя — презентація про історію виникнення портретного жанру та про твори відомих художників-портретистів з використанням ІКТ, наочний та ілюстративний матеріали;

для учнів — альбом, акварельні або гуашеві фарби, олівець, гумка,пензлі, палітра, банка з водою, серветки для витирання рук і пензлів.

Тип уроку: комбінований урок.

Хід уроку

I. Організаційна частина.

Доброго ранку, доброго дня! Доброго вчора, сьогодні, щодня! Хай лиш добро буде на світі, Хай будуть завжди усміхнені діти. Доброго ранку! — всіх я вітаю. Доброго ранку гостям бажаю.

II. Актуалізація опорних знань.

Учитель. На попередньому уроці, ми з вами ознайомились із спостережною перспективою, адже вона має певний зв’язок з темою нашого уроку. Бо при зображенні портрету художники часто відтворюють на другому плані інтер’єри, будинки, вулиці, пейзажі і т.д.

— Давайте пригадаймо, що таке перспектива…

(Перспектива в перекладі означає «дивитися крізь», вона дозволяє художникові зображувати на картині будь-які об ‘єкти такими, якими ми бачимо їх у натурі).

• Скільки видів перспективи ви знаєте…(лінійна, повітряна, спостережна).

• А яке основне правило спостережної перспективи.. .(Предмети, що розташовані ближче, будуть зображені більшими, а ті, що далі, — меншими).

III. Мотивація навчальної діяльності.

Учитель. Сьогодні на уроці, ми будемо працювати з таким жанром образотворчого мистецтва, як портрет. Мистецтво портрета з’явилося дуже давно. Людям завжди хотілося мати своє зображення. Художники робили портрети на замовлення заможним людям. Великі парадні портрети прикрашали стіни палаців, будинків, маленькі портрети зберігали в медальйонах на грудях, на кришечках годинників і т.д.

Отже, запам’ятайте, що портрет — це зображення людини або групи людей. У портреті відтворюється зовнішність, індивідуальність та духовна сутність людини.

• Діти, а хто такий портретист? (Портретист — це художник, який малює переважно портрети).

• А тепер, відгадайте, до якого виду образотворчого мистецтва належать ці портрети…

(Показую наочний матеріал, а діти вгадують). IV. Вивчення нового матеріалу.

Портрет — один з основних жанрів мистецтва, який широко поширений і в живописі, і в скульптурі, і в графіці. Протягом століть художники різних епох з великою зацікавленістю зверталися до образу людини. Кожен художник, що створює портрет, має не лише передати схожість із моделлю, але й передати характер людини з усіма її думками, показати суспільство і епоху у якій живе герой. У живописі портрет часто поєднується з елементами інтер’єру, пейзажу, може бути поданий на фоні історичних подій. Вдалий портрет — це справжня розповідь про людину, про її життя, хвилювання, професію, походження, про звичаї тих часів.

Давній Єгипет

— Портрет зародився у глибокій давнині. Перші портрети були створені
єгипетськими скульпторами. Вони виконували релігійно-магічну функцію.
Одним з відомих портретів того часу є портрет Ніфертіті.

Фаюмські портрети

— Дуже виразними є фаюмські портрети, що були створені в Єгипті у І-ІУ ст.
Ніби живі постають перед нами обличчя померлих.

Давній Рим

— У Давньому Римі проявляється інтерес до конкретної людини, до її
особливостей. Тому звичайні скульптурні портрети того часу дуже
реалістичні.

Грецькі портрети

— У Давній Греції все було підпорядковано закону краси. Художники не
вдавалися до передавання портретної схожості. Прибиралось все особливе,
всі риси узагальнювались.

Відродження

— Жанр портрету пережив справжній розквіт в добу Відродження. Портрети

Відродження подані вже не на умовному фоні, а на фоні пейзажу чи

інтер’єру.

Отже, із завданням команда істориків справилась. А зараз, давайте
дізнаємось, про що довідалась команда мистецтвознавців.
(Продовження показу презентації та її обговорення).

Існують різні типи портрету:

1. Автопортрет — це портрет художника виконаний ним самим.

2. Парадний портрет — у ньому підкреслюється велич і гідність зображуваної людини.

3. Камерний портрет — має на меті «зазирнути» в душу людини.

4. Побутовий портрет — це зображення людини у повсякденному житті.

5. Історичний портрет — це зображення історичної особи.

6. Алегоричний портрет — у ньому розкривається образ людини за допомогою міфологічних чи казкових персонажів.

— Давайте, ознайомимось з видатними художниками-портретистами, які
присвятили свою творчість майже виключно цьому жанру.
(Продовження показу презентації).

Видатні художники-портретисти: Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Дієго Веласкес, П’єр-Опост Ренуар, Ель Греко, Ганс Гольбейн, Антоніс Ван Дейк,Д.Левицький, В.Боровиковський, Т.Шевченко.

— Тут, ми згадали Т.Г.Шевченка, який створив серію портретів і
автопортретів.

Усі ми знаємо, що Шевченко був не лише поетом, а й художником. І в наші часи триває розвиток портретного жанру. До нього часто звертаються сучасні майстри. Ознайомившись із портретами, ми бачимо, що вони бувають погрудні, поясні, поколінні і на повний зріст. По-особливому виразні бувають дитячі портрети, адже саме дітям притаманні щирість, відкритість, безпосередність емоцій і почуттів (огляд наочного та ілюстративного матеріалу).

V. Практична частина.

Учитель. Отже, сьогодні на уроці ви повинні намалювати портрет за уявою. Навчитися передавати не лише зовнішній вигляд свого героя, а й спробувати розкрити його внутрішній світ, характер і настрій, знаходити неповторне в образі конкретної особистості. Про що й розповідається у вірші, який зараз почуєте…

Вірш Не закохуйся в обличчя, Не закохуйся в вбрання, А закохуйся в ту душу, Що потрібне для життя. Бо краса — це сон зрадливий, Раз присниться, тай нема, А душа — це все на світі, Що потрібне для життя.

— Вислухавши такий гарний вірш, ми можемо зробити висновок, що
найважливіше у людині — це її душевна краса.

Діти, у вас було випереджувальне завдання, на сьогодні ви мали підготувати ескіз портрета за уявою, з чим я бачу справились. А зараз, ми приступимо до виконання даного завдаиня.(Пояснення послідовності виконання роботи).

Проводиться інструктаж по техніці безпеки, і тоді діти приступають до виконання творчої роботи. Робота в кольорі.

В процесі роботи для дітей проводиться фізкультхвилинка. Фізкультхвилинка

Учні виконують рухи за текстом вірша. Руки вгору, руки вниз Ти до друзів усміхнись. Покружляли, пострибали Сіли, встали! Сіли, встали! Похилились вліво, вправо. І закінчили всі вправи.

(Учитель слідкує за роботою у класі, допомагає учням у виконанні завдання).

— Із завданням ви справились, і роботу виконали, як справжні художники. Тож в правому нижньому куті поставте свій підпис. VI. Підсумок уроку. Учитель підводить підсумок.

1. Що таке портрет?

2. Як називається художник, який створює портрети?

3. Якого художника-портретиста, ви запам’ятали найбільше?

4. Які типи портретів ви знаєте?

5. Що особливо вразило вас на уроці?

Аналіз дитячих робіт Демонстрування дитячих робіт. Учні роблять аналіз своїх творчих портретів з допомогою учителя. Учитель дає загальну оцінку виконаним • роботам за даними критеріями.

Домашнє завдання.

Учитель повідомляє учням,, що потрібно принести на наступний урок. Завершення уроку

Разновидности жанра портрет в изобразительном искусстве

	Автопортрет — графическое, живописное или скульптурное изображение художника, выполненное им самим с помощью зеркала или системы зеркал. Посмотреть автопортрет
	Аллегорический портрет — разновидность костюмированного портрета, в котором образ портретируемого представлен в форме аллегории. Посмотреть аллегорический портрет
	Военный портрет — разновидность парадного портрета — портрет в образе полководца.
	Групповой портрет — портрет, включающий не менее трех персонажей. Посмотреть групповой портрет
	Детский портрет Посмотреть детский портрет
	Донаторский портрет — разновидность религиозного портрета, на котором человек сделавший пожертвование изображался на картине (например, рядом с Иисусом). Донатор (от лат. donator — даритель) — заказчик, организатор и покровитель строительства католического храма либо заказчик и даритель украшающего храм произведения изобразительного или декоративно-прикладного искусства. На фото — Пьеро делла Франческа «Алтарь Монтефельтро». Справа, на коленях донатор — герцог Монтефельтро.
	Жанровый портрет — портрет, где портретируемый представлен в смысловой и сюжетной взаимосвязи с окружающими его предметами быта, природой, архитектурой, людьми и т.п. Посмотреть жанровый портрет
	Женский портрет Посмотреть женский портрет
	Индивидуальный портрет — портрет, включающий одного персонажа. Посмотреть индивидуальный портрет
	Интимный портрет — камерный портрет с нейтральным фоном, выражающий доверительные отношения между художником и портретируемой особой.
	Исторический портрет — портрет какого-либо исторического деятеля. Посмотреть исторический портрет
	Камерный портрет — портрет, использующий поясное, погрудное или поплечное изображение человека. Обычно в камерном портрете фигура дается на нейтральном фоне. Посмотреть камерный портрет
	Карикатура — (произошло от итал.caricare — преувеличивать) — сатирический или юмористический портрет.
	Колоссальный портрет — портрет огромных размеров (как правило в скульптуре).
	Конный портрет — разновидность парадного портрета. Посмотреть конный портрет
	Костюмированный портрет — портрет, в котором человек представлен в виде аллегорического, мифологического, исторического, театрального или литературного персонажа. Обычно в наименования таких портретов включаются слова «в виде» или «в образе». Посмотреть костюмированный портрет
	Коронационный портрет — торжественное изображение монарха в день вступления на престол, в коронационных регалиях, обычно в полный рост.
	Ктиторский портрет — разновидность религиозного портрета, на котором человек сделавший пожертвование изображался на картине. Ктитор (от греч. κτήτωρ — собственник, основатель, создатель) — лицо, выделившее средства на строительство или ремонт православного храма или монастыря, или на его украшение иконами, фресками, предметами декоративно-прикладного искусства. На фото — Ктитор Радивой с семьёй и митрополит Калевит с макетом церкви (Кремиковский монастырь).
	Малоформатный и миниатюрный портреты — портрет небольшого формата (до 20 см), обычно это акварель, тушь или тиражная графика: офорт, литография, ксилография и т.п. Миниатюрный портрет может быть камерным или парадным, иметь сюжетную основу или не иметь таковой. Как и на большом портрете, изображённое лицо может помещаться на нейтральном, пейзажном фоне или в интерьере. И хотя миниатюрный портрет подчиняется тем же основным закономерностям развития и тем же эстетическим канонам, что и весь портретный жанр в целом, но, отличается от него как по существу художественного решения, так и своей областью приложения — миниатюра всегда носит более интимный характер.
	Мифологический портрет — разновидность костюмированного портрета, в котором человек представлен в виде мифологического персонажа. Посмотреть мифологический портрет
	Мужской портрет Посмотреть мужской портрет
	Охотничий портрет
	Парадный портрет, репрезентативный портрет — портрет, показывающий человека в полный рост, на коне, стоящим или сидящим. Обычно в парадном портрете фигура дается на архитектурном или пейзажном фоне. В зависимости от атрибутов парадный портрет бывает: коронационный; тронный; конный; военный в образе полководца. Охотничий портрет примыкает к парадному, но может быть и камерным. Посмотреть парадный портрет
	Парный портрет — два портрета, написанных на разных холстах, но согласованных между собой по композиции, формату и колориту. Обычно парные портреты изображают супругов. Посмотреть парный портрет
	Полупарадный портрет — разновидность парадного портрета, на котором портретируемый обычно изображен по пояс и с большим количеством аксессуаров. Посмотреть полупарадный портрет
	Портрет-картина — портрет, где портретируемый представлен в смысловой и сюжетной взаимосвязи с окружающими его предметами быта, природой, архитектурой, людьми и т.п. Посмотреть портрет-картину
	Портрет-прогулка — портрет гуляющего человека на фоне природы. Эта разновидность портрета возникла в Англии в XVIII веке и набрала популярность в эпоху сентиментализма. Посмотреть портрет-прогулку
	Трони (от нидерл. tronie — голова, лицо) — разновидность голландского портрета XVII века. Представляет собой поясной или поплечный портрет, часто изображавший анонимных моделей с необычным выражением лица или костюмом.
	Семейный портрет Посмотреть семейный портрет
	Советский портрет — образ нового человека, строителя коммунизма, носителя таких качеств, как коллективизм, социалистический гуманизм, интернационализм, революционная целеустремленность.
	Посмертный портрет, ретроспективный портрет — портрет, сделанный после смерти изображенных людей по их прижизненным изображениям или полностью сочинённый автором.
	Тронный портрет — разновидность парадного портрета — торжественное изображение монарха, сидящего на троне.
	Шарж — сатирическое или добродушно-юмористическое изображение, в котором при соблюдении внешнего сходства изменены и выделены наиболее характерные черты человека. Посмотреть шаржи
	Поскольку социальное положение портретируемого влияло на определённые методы подачи его образа, то иногда при классификации использовался сословный принцип: купеческий портрет крестьянский портрет портрет духовного лица шутовской портрет портрет поэта

§1 Портретний опис як структурний елемент художнього тексту

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди

Кафедра німецької філології

Дипломна робота

З німецької мови

На тему: «Особливості використання лексичних засобів у портретних описах роману Ервіна Штріттматтера

«Тінко»»

Студентка 5 курсу 51с групи

Напряму підготовки 6.020303Філологія

Спеціальності «Мова та література (німецька)»

Спеціалізація німецька (англійська)

Пономарьова Л.В.

Керівник:

К. ф. н.,доцент Скачкова В.В.

Національна шкала:_______________

Кількість балів:_______________

Оцінка ECTS:_______________

Члени комісії:

_________________ _________________________________________

_________________ _________________________________________

_________________ _________________________________________

м. Хакрів – 2014 рік

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ I Теоретичні засади дослідження портретних описів у художніх текстах……………………………………………………………………………..6

§1 Портретний опис як структурний елемент художнього тексту…..….…..…6

§2 Структурно – семантичні типи портретних описів …………..……………13

Висновки до І розділу……………………………………………………………19

Розділ II Класифікація та особливості побудови портретних описів у романі Ервіна Штриттматтера «Тінко»………………………….………..………...20

§1 Структурно-семантичні типи портретного опису…………………………20

§2 Особливості використання лексичних засобів створення портретів……………………………………………………………….…………28

Висновки до ІІ розділу…………………………………………………………..36

Розділ ІІІ Практичне застосування дмпломного досліджкння на уроках німецької мови……………………………..…………………………………….38

§ 1 Вивчення портретних описів у школі………………………………………38

§ 2 Форми роботи при вивченні теми портретних описів на уроках іноземної мови в школі……………………………………………………………………..41

Висновки………………………………………………………………………..51

Список літератури……………………………………………………………….53

Вступ

Із появою лінгвістики тексту в науковців з’явилися нові можливості проникнути в глибини портретних описів. Проте, незважаючи на постійну увагу лінгвістів до мови його творів, текстовий рівень залишався поза увагою вчених. Утім необхідність вивчення творчості письменника на цьому рівні очевидна. Текст як об’єкт дослідження є особливо показовим у виявленні художньої манери автора. Саме в тексті як в об’єднанні різних композиційно-мовленнєвих форм і типів мовлення здійснюється зіставлення будови твору з формами й елементами загальнонаціональної мови і з позалітературними засобами мовленнєвого спілкування.

Серед численних лінгвальних явищ, вивчення яких стало можливим із появою лінгвістики тексту, виділяється композиційно-мовленнєва форма опис. Реферована дисертація присвячена вивченню особливостей мови М. Коцюбинського у межах портретного опису, який ще не був об’єктом системного дослідження у його прозі. Проте саме цей письменник уніс в українську літературу особливу імпресіоністичну манеру портретного письма, в якій лаконічно й образно відбивається світ, як його бачить автор.

Актуальність теми зумовлюється такими факторами.

По-перше, вивчення творів Ервіна Штріттматтера на рівні тексту відкриває нові грані його творчого методу.

По-друге, дослідження портретного письма дозволяє з’ясувати індивідуальні мовні особливості у змалюванні портрета і виявити традицій і новаторські типи портретних описів у його творі.

По-третє, аналіз творчості письменника в контексті європейської літератури поглиблює знання про його роль і місце в історії розвитку німецької літератури і літературної мови.

Мета дослідження полягає у встановленні лінгвостилістичної специфіки портретних описів у творі Ервіна Штріттматтера.

Мета роботи зумовлює такі завдання:

— визначити типологію портретних описів у романі;

— дослідити теоретичні засади портретних описів;

— виявити проблеми класифікації та дослідження лексики портретів;

— дослідити визначені структурно-семантичні типи портретного опису;

— вивчити лексичні засоби створення портретного опису у романі Ервіна Штріттматтера;

Об’єктом дослідження є портретні описи у романі Е.Штриттматтера.

Предметом курсової роботи є лінгвостилістична організація портретних описів у творі цього письменника.

Методологічною основою дослідження є філософське вчення про зв’язок, взаємозумовленість і системність явищ мови, що дозволяє розглядати текст як цілісну і динамічну систему взаємопов’язаних елементів.

Методи дослідження. Для розвязання поставлених у роботі завдань були використані такі методи: описово – аналітичний метод, орієнтований на спостереження, аналіз і узагальнення певних мовних фактів; текстологічний метод, що передбачає вивчення функцій портретного опису в межах художнього твору; метод семантико – стилістичного аналізу, який сприяє відбору і класифікації портретних описів, метод зіставлення, пов’язаний з окресленням загальних та індивідуальних рис портретного опису.

Наукова новизна курсової роботи визначається матеріалом, що не був предметом окремого дослідження, та його вивченням у текстологічному та функціонально – семантичному аспектах. У ній уперше в повному обсязі проаналізовано особливості портретних описів у творі Е.Штриттматтера, виявлено їх структурно-семантичні типии, проведено їх зіставний аналіз, визначено лексичні і стилістичні засоби створення портретних описів.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що отримані результати дають матеріал для з’ясування історії розвитку портретного опису, а також створюють основу для поглибленого вивчення таких описів.

Положення, які виносяться на захист. Отримані результати дають матеріал для з’ясування історії розвитку портрета в німецькій художній літературі.

Практичне значення роботи. Матеріали і положення курсової роботи можуть прислужитися при вивченні творчої манери Ервіна Штріттматтера та дослідженні індивідуальних особливостей мови інших письменників у лекційних курсах, на практичних заняттях із лінгвістики тексту, стилістики художнього мовлення, при читанні спецкурсів і проведенні спецсемінарів із лінгвостилістичного аналізу художнього тексту.

Структура роботи. Вона складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

У першому розділі розглядаються дослідження, в яких портретній єдності приділяється увага в межах інших лінгвальних явищ ( О.М.Гришина, О.О.Нечаєва, С.М.Плотникова та інші ), і роботи, безпосередньо присвячені дослідженню лінгвостилістичних особливостей портретного опису (Г.Г.Аврахов, І.А.Бикова, О.С.Горшенєва, Ф.Т.Жилко, Л.Д.Іванов, Т.І.Іжевська, О.О.Калинюк, С.М.Криворучко, Т.В.Насалевич та інші )

Розділ I Теоретичні засади дослідження портретних описів у художніх текстах

Портрет – це системно-структурне утворення, елемент образної системи художнього тексту, який підпорядковується завданням відображення зовнішності героя з метою його ідентифікації і характеризації та передачі авторського відношення до героя.

Портрет у художній літературі – один із засобів конкретизації художньої розповіді, індивідуалізації героя. Справа автора — чи підкреслити в зовнішньому вигляді тільки окремі, найвиразніші риси, чи подати докладний його опис. Але без портрета герой без обличчя, якийсь символ, позначка людського образу.

Портрет у літературному творі – це вид художнього опису, в якому зображується зовнішній вигляд персонажа з тих сторін, які найбільш яскраво представляють його в авторському баченні. Портрет є одним із найважливіших засобів характеристики літературного героя. Термін “портрет“ визначається як один із трьох видів композиційно-мовленнєвої форм “опис“, предметом зображення в якому виступає персонаж, його зовнішній вигляд, манера поведінки, мовної в тому числі, психо-емоційні реакції на навколишній світ. Дослідження структурно-позиційних типів композиційно-мовленнєвої форм “портретний опис” зосереджено на розгляді текстових стиків між портретом і іншим видом композиційно-мовленнєвої форм або іншим типом викладу (діалогом, невласно-прямою мовою). Композиційно-мовленнєві форми як певні схеми повторюваних формально-структурних ознак не створені художньою літературою, вони вироблені в практиці мовного спілкування і використовуються в текстах різних функціональних стилів. Найбільш докладно розглянуті основні ознаки композиційно-мовленнєвих форм розповіді в «Стилістиці сучасної німецької мови» В.Флейшера та Г.Міхеля [64, 271].

Термін Darstellungsarten охоплює як певні прийоми, способи структурування тексту, так і результат цих процесів, тобто певні типи текстів з їх характерними ознаками. Композиційно-мовленнєві форми виступають як відносно стабільні комбінації елементів-носіїв у структурі тексту. Структура різноманітних мовленнєвих форм характеризується певними комбінаціями стильових рис. Композиційно-мовленнєві форми не пов’язані з певними функціональними стилями. Кожна з них може бути реалізована в різних функціональних стилях. У залежності від конкретного комунікативного завдання, вони функціонують як комплексні, так і факультативні варіанти.

У художньому тексті центральним об’єктом зображення є людина, а всі описувані в тексті ситуації є засобом її всебічної характеристики. Свій погляд на сутність людських характерів автор художнього твору розвиває в системі створених ним дійових осіб, поглинаючих в себе «синтез художнього узагальнення у конкретній неповторюваній індивідуалізації в світлі естетичного ідеалу художника » [15, 1985,с.84].

У створенні образу персонажа, в його смисловій, комунікативній і естетичній цілісності велику роль відводять портрету персонажа. У творах великих письменників портрет стає не тільки одним із найвиразніших елементів у структурі художнього образу, але й нерідко ототожнюється в нашому уявленні з художнім образом. Говорячи іншими словами, чіткої межі між художнім образом і портретом персонажа немає, оскільки хороший портретист «ніколи не задовольняється рабським копіюванням зовнішності… У рисах обличчя, костюмі, манерах художник свідомо чи несвідомо відображає соціальні зв’язки своєї епохи [12,1974,с.37].

Тому поняття портрета персонажа в художньому творі достатньо широке і може включати в себе опис зовнішності героя, його соціальну характеристику, опис внутрішнього стану персонажа.

Ідейно – естетичне значення портрета того чи іншого літературного персонажа розкривається повністю також через відношення до нього інших героїв, через розвиток сюжету в цілому, тобто через всю систему створених автором в даному творі образів. Відомо, що портрет відображає не тільки зовнішні риси описуваного персонажа, але й активно бере участь в створенні характеру літературного героя. Але портрет також зазнає й зворотньої дії, в результаті якої створюється « виразне глядацьке враження про зовнішність героя, економно використовуючи засоби « зовнішньої « портретної виразності «[4, 1985,27].

Тому портрет в реалістичному творі виступає не в ізоляції від інших його компонентів, а в постійній взаємодії з ними.

Портрет – зовнішня характеристика дійових осіб, і є однією із граней художнього образу; нерозривно зв’язаний з усією системою художнього мислення письменника. Відношення автора до дійової особи як до відповідної в своїх проявах єдності робить його портрет стійким і цілісним. Це дає нам можливість припустити, що той чи інший портретний фрагмент носить не випадковий характер, а служить цілям створення закінченого художнього образу. В описі зовнішності героя відображається мислення письменника, його позиція по відношенню до описуваного героя, яку В.Г. Белинський називав « художньою суб’єктивністю « [8, 1956, c. 303].

Відомо, що безпристрасних портретів немає. «Виділяючи чи підкреслюючи різні прикмети зовнішності, костюма, художник намагається відповідним образом вплинути на читача – розсмішити його чи навпаки збентежити, потрясти, навіяти любов, ненависть, гнів, страх [ 12, 1974,с. 46].

До особливостей словесного портрета можна віднести також і те, що він ніколи не буває вичерпним. Портрет може бути коротким і докладним.

За описом поведінки, мови, образом мислення персонажа читач намагається уявити собі його зовнішність, для вираження якої в художньому творі достатньо незначної деталі, яка характеризує сутність портретного персонажа, відображаючи відповідну йому індивідуальність. Іноді для створення портрета дійової особи достатньо одного порівняння, одного епітета, тільки цей один епітет повинен бути вірним, яскравим і значним.

Портрет героя може передавати моменти поступового росту людини через зовнішню вираженість образів молодості, зрілості чи старості, може охоплювати ціле людське життя з усіма його змінами.

Таким чином, портрет героя є суттєвим елементом всієї зображувальної системи художнього твору не тому, що в ньому взаємодіють різні аспекти зовнішньої виразності, а тому, що ця взаємодія забезпечує головне завдання – завдання виявлення суттєвих моментів в тому чи іншому літературному образі через зовнішні моменти, портрет героя як зовнішня характеристика дійових осіб глибоко і наочно відображає особливості внутрішнього світу людини, її характер, соціальні зв’язки.[43,с. 73]

Іншими словами, портрет – ( від франц. означає зображувати ) – зображення зовнішності героя ( рис обличчя, фігури, міміки,жестів, одягу ) як один із засобів його характеристики [42, 1987,с. 289].

При визначенні портрета героя, який нам представлено, потрібно врахувати цілий ряд факторів.

Перед усім в даній роботі, усвідомлюючи всю міру умовності такого визначення, ми виділяємо лише зовнішній портрет, який включає опис обличчя ( в тому числі і міміки ), фігури, одягу, ходи дійової особи.

Портрет героя – це структурне утворення, яке відображає взаємне місцезнаходження і зв’язок фрагментів, які передають цілісність опису зовнішності. В залежності від авторської цільової настанови структура словесного портрета в художньому творі може бути концентрованою і деконцентрованою.

Конструктивною особливістю словесного портрета є те, що він може бути реалізований за допомогою різних мовних одиниць : слово, словосполучення, речення.

Мистецтво словесного портрета вимагає, щоб поряд із зовнішньою схожістю у зовнішності людини відображалися її духовна зацікавленість, соціальний стан, типові риси тієї епохи, в якій вона жила.

Портрет героя в художньому творі відбиває не тільки логіку самого героя, але й авторське відношення до нього.

У створенні образу персонажу , в його змістовній , комунікативній та естетичній цільності велика роль приділяється портрету персонажа . У творах великих письменників портрет стає не тільки одним із найвиразніших елементів у структурі художнього образу , але й нерідко ототожнюється в нашій уяві з художнім образом . Іншими словами , різкої межі між художнім образом та персонажем немає , адже гарний портретист ніколи не задовольняється рабським копіюванням зовнішності , безкрилим описом . В рисах обличчя , костюмі , манерах чуйний художник вільно або невільно відображає соціальні відносини своєї епохи , що мають перевагу в суспільстві смаки , звички , моду . Тому поняття портрету персонажа в художньому творі достатньо широке та може включати в себе : опис зовнішності героя , його соціальну характеристику , опис внутрішнього стану персонажу , мовний портрет .Враховуючи все зазначене, можна підвести підсумки і дати таке визначення портрета героя в художньому творі:

Словесний портрет – це елемент структури художнього тексту, частина його образної системи,як вирішує завдання всестороннього розкриття образу літературного героя, а в деяких випадках ідейного замислу твору в цілому.

Смислова цілісність портрета героя заключається в його тематичній єдності, яка здійснюється за допомогою референції – « відношення даних слів ( власних назв, а також заміна їх на займенники ) з одним і тим же предметом реальної дійсності ( референтом ) « [54,1981,с.20].

Основними загальномовними функціями словесного портрета в художньому творі є функції ідентифікації ( впізнання ) і характеризації дійових осіб.[28,.с.54]

Тема вивчення портретних описів у художніх текстах не нова. Ціла низка вчених займалася дослідженнями портретних характеристик з урахуванням структури та лексичного наповнення портретів героїв. Одним із важливих завдань у цьому аспекті є типологія портретів. Так, I.A. Бикова досліджує численність і різноманітність портретних характеристик у художній прозі Л. П. Чехова, що дозволило їй не тільки зробити їх аналіз багатоаспектним, але і створити типологію словесного живопису письменника з урахуванням наступних підстав:

1. кількості описуваних осіб;

2. співвідношення внутрішніх якостей із зовнішніми рисами персонажа;

3. повноти опису;

4. структури.

Так, із погляду кількості описуваних у відповідності з традицією в прозі А. П. Чехова, автор виділяє:

а) одиничний портрет, що представляє зовнішність одного персонажа;

б) здвоєний портрет, якому дається опис двох персонажів;

в) груповий портрет, що передає зовнішність трьох і більше персонажів.

Здвоєні портрети А. П. Чехов будує, використовуючи, як правило, протиставлення, зазначає дослідниця. У груповому ж портреті поряд з прийомом протиставлення широко застосовується прийом опису персонажів за подібністю [6,12].

Портретний опис може бути як концентрований і деконцентрований.

Концентрований портретний опис — це одинична портретна номінація, не відтворювана і не доповнювана в ході текстового розгортання. Він використовується в художній прозі письменника у двох випадках: для опису епізодичних чи другорядних персонажів і для опису головних дійових осіб невеликих гумористичних або сатиричних творів, в яких концентрований портрет входить до експозиції і не повторюється далі. Концентрований портрет може бути не тільки дуже коротким, але і детальним. Деконцентрований портретний опис, на відміну від концентрованого, — це неодноразово відтворювана в ході текстового розгортання портретна єдність, утворююча ланцюжок, ланки якої мають різний ступінь віддаленості один від одного. Якщо концентрований портрет є монокомпонентна єдність, то деконцентрованний портрет — це багатокомпонентна єдність, кожна ланка якої сприяє створенню більш повного й незабутнього образу персонажа. Ідентифікація персонажа в деконцентрованому портреті ґрунтується на повторюваності в ланках портретного ланцюжка головної ознаки, характерної для описаної дійової особи і названого у першій ланці портретного ланцюжка. Деконцентрований портрет, в основі якого лежить домінуюча ознака, можна назвати портретом із лейтмотивом.

Таким чином, типологію портретних описів в художній прозі О. П. Чехова автор представляє у вигляді схеми [6, 21].

Типологія портретних описів

ПОРТРЕТ ПЕРСОНАЖА
за кількістю описуваних: одиничний, здвоєний, груповий	за співвідношенням зовнішнього і внутрішнього: фізичний, психологічний	за повнотою опису: детальний, стислий	за структурою: концентрований, деконцентрований

При цьому дослідниця зазначає, що метою портретного опису зазвичай є конструювання образу, де окремі риси вказують на суттєві характеристики. «Портрет виступає одним із засобів індивідуалізації персонажа. Окрім зовнішніх фізичних характеристик персонажа, до портрету включаються відомості про його зачіску, одежу, манери, аксесуари, тобто про те, що відображає смаки, пристрасті, звички – індивідуальність героя. Портрет на відміну від пейзажу визначає i coціальну приналежність персонажа, i входить до темпорального континууму тексту, бо в костюмі знаходить своє відображення i eпoxa, i пора року, i час доби».

Із викладеного випливає, що портретний опис включає:

1) зображення зовнішності: обличчя, волосся, статури і т.і.;

2) опис міміки, голосу й динаміки дихання, пантоміміки і манер;

3) одягу та аксесуарів.

Парадний портрет — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Портрет. Юстус Сустерманс, «Фердинандо де Медічі та його сестра Анна Марія Луїза де Медічі з їх гувернанткою», 1660-ті

Парадний портрет, або Репрезентативний портрет (англ. official portrait) — різновид портрета, котрий створюють з представницькою метою. Мав на меті звеличення і уславлення зображеної особи, з підкресленням соціального стану, багатства і престижу. Характерний для пільгових станів та придворної, вищої церковної, дворянської та буржуазної культури.

Кардинали і папський двір[ред. | ред. код]

Маньєризм настояний на протиріччях, в переліку яких — палке вивчання творів геніїв Високого Відродження і несамовите бажання працювати в їх же манері (звідси назва маньєризм), часта відмова від спостереження за природою і поклоніння авторитетам, віртуозність виконання художніх робіт, домінанта індивідуалізму, висока освіченість майстрів і нестримна фантазійність, теоретичні заяви про спадковість свого мистецтва і при цьому надзвичайна штучність, примхливість художніх манер. В наявності майже повна відмова від класичних канонів в архітектурі, в композиціях картин, втрата гармонії заради дисонансів, тривожності, асиметрії, надзвичайного впливу на почуття і свідомість замовника і глядача. Фантазійність навіть ставала головною метою митця-віртуоза.

Протиріччя доби і підвищені тривожність і духовність притаманні більшості італійських портретів 16 ст. Притаманні вони і парадним портретам на тлі посилення центральної влади римських пап, драматичного становлення аристократичного правління в Неаполі і Флоренції, на тлі утисків цензури, доносів і панування інквізиції. Виникають парадні портрети римських пап, новоспечених тосканських герцогів, чим закінчилася повна аристократизація нешляхетного роду Медічі. Серед майстрів парадного портрета — Себастьяно дель Пьомбо, Франческо Сальвіаті, Бронзіно, Тінторетто. Вимоги до аристократизації, величі і винятковості найбільш притаманні портретам Бронзіно з їх емалевою поверхнею і ретельно виписаними деталями. В портретах переважають замкненість особи, відчуженість і офіциоз. Вони набувають статусу небожителів. Холодність зображених осіб межує з ворожістю і позбавлена будь яких натяків на теплі людські почуття. В обличчях — пригніченість, тривожність, розчарування. До жодного з них в парадних портретах неможливо приліпитися душею або знайти захист.

Два значущих центри репрезентативного портрету в Італії — Флоренція герцогів Тосканських та папський двір в Римі. У портретах численних кардиналів стають типовими колони, коштовне мереживо одягу, пишні меблі, важкі завіси, котрі канонізуються.

• 

  П’єтро Факетті, «Невідомий кардинал», 1619

Італія 16-17 ст. (маньєризм, предбароко, бароко)[ред. | ред. код]

• 

  Джуліо Кампі. «Герцог Пармський Оттавіо Фарнезе», бл. 1551. Міський музей «Палац Фарнезе», П’яченца

Вимоги до барокового парадного портрета. Гріхи Берніні[ред. | ред. код]

Бароковий парадний портрет розвинувся із парадного портрета доби маньєризму. Тому він логічно засвоїв як ретельне вивчення зовнішності впливової моделі і її характерних рис, так і потяг до ідеалізації^[1], навмисний відхід від реальності заради шляхетності і типізації.

Сприятливі умови для розвитку парадного портрету виникають в декількох західноєвропейських країнах в 17 ст. на тлі розповсюдження стилю бароко. Стиль по різному відбивався в національних культурах і в парадному портреті, але мав низку загальних якостей — перш за все підкреслення багатства і впливовості моделі. Це велична поза, підтягнення художником неяскравої особистості до привабливого образу величного правителя, князя церкви з його відданістю віровченню, мудрого міністра, військового з низкою перемог, тендітної пані, що демонструє або зовнішню привабливість, або при відсутності привабливості — модну зачіску, рідкісні ювелірні прикраси і коштовну сукню.

У теоретиків стилю бароко швидко виникають точні настанови сутності парадного портрета. Практично всі теоретики пручаються і не сприймають суто реалістичне чи натуралістичне відтворення в парадному портреті реальності з її бородавками та зморшками. Теоретики наполягають на ідеалізації моделі, підкресленні її величі і шляхетності (навіть якщо їх нема у реальної особи^[2]). Ось як систематизував подібні вимоги до парадного портрета Роже де Піль :

Портрети повинні наголошувати і ніби говорит нам : стій і дивись уважно! я такий-то непереможний король, сповнений величі; я такий-то генерал, що наводить жах… я такий-то величний міністр, обізнаний у всіх тонкощах політики …[3]

Конфузами для сучасників закінчувались порівняння образів в парадних портретах із реальними прототипами для них. Так, Софія Баварська ошелешено записала :

Імпозантні портрети Антоніса ван Дейка навіяли мені таке високе уявлення про паньонок Англії, що я була надто розчарована, коли (вперше) побачила королеву (Генріету Французьку), котра виглядала такою привабливою на вандейковських портретах. В реальності вона була невеличкою на зріст жінкою, з довгими і худорлявими руками, з плечіма різної висоти і зубами, що стирчали із рота немов ікла тварини[4].

Десятиліття портретної практики в таких (майже канонічних) вимогах викликали спротив у творчих і вдумливих майстрів-портретистів. Джошуа Рейнольдс (1723—1792), котрий вимушено рахувався з цими настановами, роздратовано помічав :

Ми можемо порівняти цю гоноровість із простотою і повагою портретів Тиціана, де природня і невимушена велич роду мимоволі викликає повагу… Навпаки, підкреслена пишність і нарочита видимість величі часто не викликає до себе поваги-довіри, скидаючись швидше на нешляхетність і грубість вискоченя.

Цей вдумливий аналіз ситуації Рейнольдсом цілком збігся із сучасними оцінками більшості парадних портретів минувшини. Адже ця критика спрямована проти поверхневої патетики, проти стандартності в композиціях та в їх застиглих формулах, проти невиправданої компліментарності і нещирого пафосу.

Вимоги ідеалізувати володаря призводять до практики повної відсутності шляхетної особи на сеансах в майстерні художника. Лоренцо Берніні (1598—1680) не приїздив в Лондон і ніколи не бачив англійського короля Карла І. Парадне погруддя Карла І він виконав, роздивляючись спеціально створений портрет короля в трьох розворотах, створений ван Дейком. Як і погрудя Карла І, скульптурний портрет герцога д’Есте теж виконаний Берніні на базі двох профільних портретів герцога роботи художника Сустерманса та фасного зображення невідомого майстра^[5].

Парадний портрет з алегорією[ред. | ред. код]

Худ Джироламо Маццола Бедолі. «Алегоричний портрет Олессандро Фарнезе, герцога Пармського». Національна галерея (Парма).

Алегорія, як втілення чеснот і переваг володаря, набула широкого використання в Італії. Найчастіше алегорія подавалася в вигляді молодої дівчини з атрибутами і написами, що пояснювали, яка саме чеснота перед глядачем. До створення алегорій зверталися різні майстри («Милосердя» П’єтро Поллайоло, «Міць» Сандро Боттічеллі^[6] та ін.). Деяких богів давньоримського пантеону почали вважати покровителями митців і володарів, хоча навкруги панував католицизм. І душею католика мав опікуватись його небесний патрон, святий, ім’я якого носила людина. Тим не менше архітектора Андреа ді П’єтро делла Гондола називали улюбленцем богині мудрості Паллади. Він і відомий у світі як Палладіо (улюбленець Паллади), а не за своїм справжнім прізвищем.

В 16 столітті використання алегорій поширилося і вони виникають на фресках, в картинах, стають дійовими особами в репрезентативному, парадному портреті. Художник Дж. Бедолі малює портрет підлітка Олессандро Фарнезе як дорослого володаря Парми і водночас як улюбленця Паллади. Худенький і непривабливий підліток в обладунках лицаря, сидить на земній кулі, а Паллада ще й тримає його герб в руці.

Алегорію успадкувала доба бароко. Рубенс подав алегорії в серії картин для королеви Марії Медичі (Лувр, Париж). Вони з’явилися в мармурових статуях барокових садів (алегорія Зими в Версалі, чотири скульптури алегорії «Перебігу доби». Літній сад, Санкт-Петербург) і як самостійні оздоби кінних монументів королів («Великий Курфюрст», скульптор Андреас Шлютер, Берлін).

У 17 столітті сформувалася ціла система складних алегоричних образів. Навіть друкувалися спеціальні довідники, що роз’яснювали значення різних символів. Часто набір образів, який використовувався у конкретному алегоричному портреті, вигадував не сам художник, а так званий “інвентор”. Зазвичай це була людина, що зналася на історії, міфології, а також на обставинах життя і цілях людини, яку мали зобразити у портреті. У ролі інвенторів могли виступати вчені, літератори, викладачі академій мистецтв, представники духівництва.

У другій половині 17 століття з’явилася тенденція переосмислення загальноприйнятих алегоричних образів, цінувалася їхня нетривіальна трактовка, непрямий натяк на прихований сенс. Наприкінці 17 століття алегоричне зображення чеснот у вигляді богів або людей поступово зникло з парадних портретів. Натомість алегоричну ідею стали нести у собі предмети-атрибути, що оточували портретовану особу. Ці предмети мали виглядати невимушено та природно у житті портретуємого.

XVI століття (за висновками дослідниці портретів Кагане Л. Л.) було дещо інтернаціональним в галузі портретної теорії. Східні думки пропагують теоретики в різних європейських країнах, але головують італійці. Тисячолітня італійська культура в 15-16 ст. переживала чергову добу власного розквіту. Між Іспанією та Італією існують тісні релігійні і культурні зв’язки. Не дивно, що багато чого із теоретичних настанов в трактатах італійців знайшло прихильний відгук у теоретиків Іспанії^[7]. Одні настанови тільки розглядаються, інші набувають популярності.

Запізнення іспанського ренесансу в порівнянні з Італією відбилось в оминанні етапу Високого відродження і в повній відсутності в портретах пластично довершених і гармонійних образів. Висловлювання іспанців щодо портретів в 1-й половині 16 ст. носять випадковий характер, а специфічної програми для приватного чи парадного портрету ще нема.

Іспанія стає могутньою світовою імперією і при відсутності обдарованих художників-іспанців активно використовує іноземні таланти. Носієм аристократичної іспанської культури стає королівський двір (і всі наближені до нього), по замовам якого роками працюють фламандець Антоніс Мор, венеціанець Тиціан, ломбардці Леоне Леоні і Помпео Леоні, батько і син, низка італійських скульпторів і архітекторів. Тепер розробляється концепція іспанського парадного портрета, що починає головувати в другій половині 16 ст. Іспанці багато пишуть про настанови зображення великих людей як прикладів для наслідування, але мають на увазі перш за все власних королів Карла V та його сина Філіпа ІІ, заклопотаних створенням світової іспанської монархії і пануванням в світі католицизму. Так, теоретики наполягають на зображенні Карла V — як уособленні численних політичних чеснот — фізичної довершеності, скромності, величі душі, захисника католицизму (імператор постійно воював із турецьким султаном, чим стримував просування кордонів Туреччини на західні землі). Тому логічним було зображення Карла V в лицарських обладунках і з військовим жезлом і нелогічним, компліментарним — постійне приховування його фізичних вад.

Намагання ідеалізувати іспанського короля призводить до перебільшень і фальши. Вже король Філіп ІІ брав участь лише в одному бої при Сен-Кантені. Але лицарські обладунки і жезл вояка художники вже відривають від реальних справ і використовують для звеличення і уславлення королівської особи. Апогеєм фальшування стають лицарські обладунки в парадному портреті іспанського короля Філіпа ІІІ, котрий не брав участі в жодній військовій кампанії^[8]…

Парадний портрет Іспанії підтягнеться до вищих здобутків світового мистецтва лише в творчості Ель Греко (1541—1614). Ніхто із іспанських майстрів не втілив так повно маньєристичні прагнення до духовної довершеності, як Ель Греко,^[8], до напружених інтелектуальних пошуків і відданості панівним ідеям. Але усвідомлення цього прийде через століття.

Сталий тип іспанського парадного портрета канонізував королівський двір в 17 ст. — звідси пишний одяг, пишні завіси, велична поза, аристократична замкненість і підкреслена дистанція між зображеним та будь-яким глядачем. Але прихильність іспанських портретистів до правди і реалізму надає можливість не приховувати ні недоліків вельможних осіб, ні їх обмеженості чи дегенеративних рис в обличчях і фігурах, прикритих коштовними костюмами чи парадними обладунками. Іспанець Дієго Веласкес не поступився цими настановами навіть в портреті папи римського Іннокентія Х, котрий розчаровано вигукнув по закінченні власного портрету — «Надто правдиво!»

• 

  П. Рубенс. «Маркіза Брігіда Спінола Доріа», 1606

• 

  П. Рубенс. «Портрет невідомої пані в кріслі», 1630

Парадні портрети дітей з королівських чи шляхетних родин[ред. | ред. код]

Окрема галузь жанру — парадні портрети дітей з королівських чи шляхетних родин. Автоматично на ці портрети були розповсюджені усі настанови парадних портретів, притаманних портретам дорослих вельмож. Дітей силоміць ставлять у незручні і величні пози дорослих, бо дитина з королівської чи магнатської родини є спадкоємцем значного приватного майна, земель і титулів, а її портрет розглядається ще й як документ у династичних і майнових дискусіях. Тривалий час діти з королівських і магнацьких родин не мали суто дитячого одягу, їх вдягали у одяг дорослих за тодішньою модою. Звідси важкі і строкаті, прикрашені вишивками, коштовностями і мереживом костюми, якого б малого віку не була дитина. Так, надзвичайної пишності набув парадний одяг принцес і принців іспанського королівського двору, де принцеси (інфанти за іспанською ) просто потопали у надто пишних сукнях, що обмежували і рухи, і саме існування дітей. При цьому догляд за дітьми, незважаючи на бонн, слуг і няньок, був поганим. Діти часто хворіли, важкий і незручний одяг псував їх фігури (особливо у дівчат) у пори зростання чи вагітності, бо з 14 років ще незрілих дівчат дозволялось видавати заміж. Навіть королівське походження дитини не гарантувало ні гармонійного тіла, ні відсутності фізичних вад, ні міцного здоров’я. Король Карл V Габсбург мав невдало виросші зуби, що не надавало можливості закрити рота, через це текла слина. Він постійно витирав зайву слину і тривалий час обідав на самоті. Королева Генріетта Марія Французька, дружина короля Карла І Англійського, була маленькою на зріст, мала скособочені плечі і низку зубів, що стирчали з її рота як гармати з вікон фортеці. Фізичні вади королів наказували приховувати придворним художникам, тому ці портрети не були правдивими за надто малим винятком.

Смерть він інфекційних хвороб косила дітей з королівських і шляхетних родин так само часто, як і дітей з родин простих містян. Смерть семи-восьми малюків у родини з десятьма дітьми була типовим явищем у 16-17 століттях.

• 
• 

  Франс Луйкс. «Ерцгерцор Карл Йозеф» (1649-1664), 1651, помер у віці 14 років

• 

• 

  Фердинанд Боль . «Портрет невідомого з коштовним мечем», до 1640, Художній інститут Дейтон

• 

Серед світських жанрів в англійському мистецтві головне місце посів портрет. Ситуація ускладнювалась відсутністю значно обдарованих національних художників-портретистів, хоча її намагались виправити. На ниві портретного мистецтва працювали англійці Ніколас Хіллард (бл. 1547—1619), Герартс Маркус молодший (1562—1636), Вільям Добсон (1610—1646), низка анонімних майстрів. Але парадні портрети довіряють створювати високо обдарованим іноземним майстрам, запрошеним на працю в Лондон. Роками в англійській столиці працюють німець із Швейцарії Ганс Гольбейн молодший (1497—1543), нідерландці Антоніс ван Дейк(1599—1641) та Пітер Лелі (1618—1680), німець із Любека Годфрі Неллер (1648—1723).

Саме вони обслуговуватимуть верхівку англійської аристократії і зафіксують появу в англійському суспільстві аристократичних ідеалів у вигляді «джентльмен» для чоловіків та «леді» для жінок. Джентльмен та леді — обов’язково багаті, це шляхетні особи з дозвіллям, яке витрачають на суспільні потреби, благодійність, мистецтво та меценатство. Візуальні образи джентльменів та леді і роблять десятками Пітер Лелі, Годфрі Неллер і, особливо, Антоніс ван Дейк. В 18 столітті до створення парадних портретів європейського рівня підтяглися і англійські художники — Джошуа Рейнольдс, Томас Гейнсборо. Майстри парадного портрета Британії старанно не помічають старих і хворих, людської глупоти і обмеженості. А колоніальні захоплення в Америці, Африці, Індії сприймають як нормальний хід речей, як і британську работоргівлю і вичавлення з країни бідноти і дрібних злочинців в Америку та Австралію. Лише освічені знали, що в руках коменданта Джорджа Хисфілда на портреті Рейнольдса — символічні ключі від Гібралтару після його колоніального захоплення британцями^[9].

Лише іноді до когорти обраних в парадних портретах потрапляли нешляхетні герої і з інших причин. Один із них — капітан Корем благодійник. Він починав працювати на морі 12-річним підлітком і був пов’язаним з англійським флотом майже все життя. На схилі життя, вже досягши матеріального успіху, поклопотався про створення благодійного прихистку для позашлюбних і покинутих дітей. Його вразила кількість покинутих і жебручих дітей в тогочасному Лондоні, а також відсутність позитивних перспектив в житті для них. Старий Томас Корем і розпочав клопоти по створенню благодійного Будинку для позашлюбних дітей (англійський варіант назви — The Foundling Hospital). Про жахливий стан покинутих і жебручих дітей в Лондоні знали всі, також і королівська адміністрація. Але пропозицій змінити ганебний стан — не було. Коли з ініціативою створення благодійного прихистку вийшли на уряд і короля, ініціатива не мала підтримки. А старого моряка піднімали на сміх. Сам король вважав, що створення подібного закладу сприятиме розбещеності в столиці і подарує дорослим право не піклуватись про власних дітей, розраховуючи на безоплатну поміч старого капітана^[10] . Король і уряд не помічали другого аспекту проблеми — що подіяти з уже існуючими покинутими і жебручими дітьми, що гинули. Капітан не припиняв агітації, звернувшись до жіночої половини привілейованого стану. Це спрацювало. І хоча король Георг ІІ не відразу підтримав ініціативу капітана і врешті решт дав на створення закладу дозвіл, ініціативу Томаса Корема таки підтримало суспільство і п’ять баронес, сім княгинь та вісім графинь.

У 1742–1745 в районі Блумсбері був вибудований Будинок для позашлюбних дітей^[10]. Серед тих, хто відгукнувся на ініціативу капітана, був і композитор Гендель, що передав благодійному закладу орган. В закладі розвинули хоровий спів, який разом з музикою виховував на прекрасному не одно покоління лондонських байстрюків. Колишній капітан Корем позував для портрета, коли йому виповнилось сімдесят два роки. Сивий і незграбний, він сидить на узвишші і тримає в руці фантасмагоричну печатку від наказу короля Георга ІІ на дозвіл створення Будинку для позашлюбних дітей. Портрет призначався для благодійного закладу і мав нагадувати вельможним відвідувачам і нащадкам про засновника закладу. Хогарт був вимушений звернутися до урочистої стилістики бароко, аби створити переконливий образ фундатора, героїзувати того, підкреслити і добропорядне, і державницьке значення його ініціативи. Звідси колона і пишна драперія на тлі, червоний одяг головного героя, сувої і глобус тощо. Натяком на минулий фах фундатора був морський краєвид і вітрильники.

Композиція парадного портрета була запозичена Вільямом Хогартом з картини надвірного художника короля Франції Гіацинта Ріґо — «Портрет фінансиста Самуеля Бернара». Твір Гіацінта Ріґо був відомий Хогарту завдяки створеній з портрета гравюрі Древе 1729 року. Але Ріго подав багатія, що хизується досягнутим станом і прибутками. В портреті, створеним Вільямом Хогартом, подано особу, що нічим не хизується і вже спокійно існує в нелегкому світі, але отримала право і на подяку, і на пам’ять поколінь завдяки благодійності і реальному гуманізму^[11].

Галерея[ред. | ред. код]

• 

• Джошуа Рейнольдс. «Елізабет Варрен» (?), 1759, Кімбел арт музей, Техас

Літературний портрет — Вікіпедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Літерату́рний портре́т — жанр літературно-критичного, науково-популярного нарису про життя та творчість письменника, близький до наукової біографії, стисліший за викладом, розрахований на масового читача.

Літературний портрет як мемуарний жанр[ред. | ред. код]

Літературний портрет — також досить поширена жанрова форма сучасної мемуаристики. Автор такого літературного портрета не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя. Цього важко досягти, оскільки письменникові в такому разі необхідно знати про героя буквально все. Письменник, який працює в жанрі літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранність його особистості. При цьому він прагне досягти портретної схожості, що теж визначає специфіку жанру.

Майстрами літературного портрета зарекомендували себе Микола Бажан («Думи і спогади»), Петро Панч («Відлітають журавлі»), Сава Голованівський («Меморіал»), Семен Журахович («Пам’яті пекучий біль»), Тамара Мороз-Стрілець («Голос пам’яті»), Олекса Ющенко («В пам’яті моїй»).

Літературний портрет як мемуарний жанр із низки параметрів дуже близький до художньої біографії й літературно-критичного жанру з такою ж назвою. Російський дослідник літературного портрета В. Барахов наголошував:

«Ми з деякою набридливістю підкреслюємо думку про близькість біографії, портрета та літературної критики зовсім не для того, аби розмити межі жанру літературного портрета. Ми хочемо лише акцентувати увагу на тому, що узагальнена характеристика, яка утворює його оповідну основу, включає в себе елементи інших споріднених жанрів, котрі підкоряються основному задумові портретиста. їхнє місце й роль у кожному конкретному випадку залежать від головної мети автора. Тому в середині портрета центр ваги, що незмінно припадає на саму індивідуальність людини, може зсуватися в той чи інший бік, утворюючи його різноманітні жанрові різновиди (літературний портрет як жанр мемуарно-біографічної прози, літературний портрет як документально-біографічну оповідь про давно померлого історичного діяча, яка ґрунтується на використанні іконографічних матеріалів, листів, мемуарів сучасників, літературний портрет як жанр критики тощо)».

Творча практика українських письменників засвідчує, що літературний портрет як жанр мемуаристики в чистому вигляді в ній існує рідко.

Найчастіше твори цього жанру групуються в цикли про різних героїв, об’єднуючим центром яких є постать автора. Скажімо, спогади Степана Крижанівського «Ми пізнавали неповторний час» поєднують три тематичні цикли: «Фронтові друзі» та «Учителі і соратники» — по 14 портретів, «Зустрічі на перехрестях» — 3 портрети.

Іноді (в українській літературі таке буває нечасто) літературні портрети постають як компоненти складнішої жанрової структури. Прикладом може бути тетралогія Юрія Смолича «Розповідь про неспокій», що є велетенським мемуарним нарисом, в якому, крім характеристики суспільно-політичного життя впродовж кількох десятиліть, аналізу літературного процесу цього ж періоду, представлені літературні портрети багатьох письменників, учених, політиків. Такий характер мають і «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка.

• Літературний портрет // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — 608 с. — С. 573.
• Барахов В. С. Искусство литературного портрета: Горький о В. И. Ленине, Л. Н. Толстом, А. П. Чехове. — М.: Наука, 1976. — 184 с. — (Серия: Из истории мировой культуры).